Початок своєї історії міські банки завдячують “Жалованной грамоте городам”, виданій Катериною II в 1785 році. Стаття 153 цього документу повідомляла, що “из остающихся от городового расхода денег дозволяется городам завести банки на общин государственных установлениях, или же в заведённые публичные банки деньги свои отдавать для приращения” (1).
Перший банк такого типу був заснований ще в 1788 р. у м. Вологді під назвою “Позичковий банк”. Протягом XIX ст. виникло понад 290 банків, з них в дореформений період лише 15, решта – в пореформений. В 1878 – 1897 pp. понад 50 з них припинили своє існування. На 1 січня 1899 р. залишилося 240 банків. Переважна більшість з них (215) були засновані протягом першого пореформеного двадцятиріччя (1861-1881 pp.).
Перше “Положение” про міські громадські банки з’явилося в 1857р. В 1862 р. Державна Рада видала нове “Положение”, яке потім в 1866, 1870 і 1879 роках змінювалося і доповнювалося. Нарешті, в 1883 р. вийшло остаточне “Положение”, яке стало основним документом, що визначав порядок утворення, ліквідації та напрямки діяльності міських громадських банків.
Такі банки створювалися при міських Думах або при інших недержавних установах і були підконтрольні міській громаді, перед якою регулярно звітувалися про свою діяльність. Основний капітал банків складався з пожертвувань приватних осіб і міських громад. На час заснування банку він не міг бути меншим ніж 10 тис. крб. сріблом.
Керувало банком правління у складі директора та його помічників (товаришів), які обиралися міською громадою. Один з помічників директора завідував касою банку. При правлінні існувала канцелярія у складі бухгалтера та інших працівників, які утримувалися за рахунок прибутків банку. Штат канцелярії визначався правлінням і затверджувався міською громадою.
Директор банку і його помічники на час виконання своїх обов’язків звільнялися від іншої громадської служби. При цьому вони набували право носити мундири відомства Міністерства фінансів: директор губернського банку по чину VII розряду (“надворный советник”), повітового – VIII розряду (“коллежский асессор”); їх помічники: губернський банк – по VIII розряду (“коллежский асессор”), повітовий банк – по IX розряду (“титулярный советник”). Приступаючи до виконання своїх обов’язків, директор і його помічники давали письмове зобов’язання “действовать во всех делах по совести и без лицеприятия”.
Дозвіл на відкриття міських громадських банків давав міністр фінансів за погодженістю з міністром внутрішніх справ. Банки здійснювали такі операції: приймання вкладів на суму не менше 50 крб.; облік векселів; видача позик під заставу землі на строк від 1 до 12 років і будівель в тих містах, де знаходиться банк, на строк 3 роки – дерев’яних і до 8 років — кам’яних (розмір позики не повинен був перевищу вати 50 відсотків вартості закладу); видача позик під заставу товарів цінних речей і паперів; відкриття спеціальних поточних рахунків під державні і урядові гарантійні процентні папери; одержання платежів по векселях та інших строкових документах і процентних паперах-переказ грошей в регіони, де перебувають кореспонденти банку; купівля і продаж за свій рахунок і за дорученням процентних паперів дорогоцінних металів в монетах і зливках; застава і перезастава процентних паперів в інших кредитних установах; видача позик під заставу товарних квитанцій залізниць на прийнятий для перевезення хліб; відкриття спеціальних поточних рахунків, гарантованих свідоцтвами товарних складів про взяття ними хліба на зберігання; приймання вкладів на зберігання. Банки також мали право видавати позики місцевим міським громадам.
Необхідно зазначити, що не всі банки могли виконувати ці oneрації. Більшість з них, перш за все провінційні, обмежили свою діяльність обліком векселів та видачею позик під заставу цінних паперів та нерухомого майна.
Розподіл прибутків здійснювався таким чином, що за рішенням правління від 10 до 20 відсотків їх направлялося на поповнення основного і запасного капіталу. Запасний капітал використовувався на покриття збитків банку від операцій. Частина прибутків йшла на утримання банку, а ще частина – на міські потреби та на благодійні заходи, зокрема на влаштування і утримування лікарень, притулків, різних шкіл і “на предметы общественного призрения, воспитания и вспоможения неимущим”.
По “Положению” 1883 р. в діяльність міських громадських банків були внесені деякі зміни. Вони стали контролюватися урядом, який проводив ревізії. Обмежувався також розмір кредитів окремим особам. В касі банку готівки повинно бути не менше 10 відсотків від фінансових зобов’язань банку, а самі зобов’язання не повинні перевищувати, його власні капітали (основний і запасний) більше ніж в 5 разів (2).
В 1912 році, після кропіткої роботи та з ініціативи з’їзду представників міських банків, що був проведений в Харкові в 1900 році, було затверджене нове «Положение», що розширило можливості банків і, фактично, урівняло їх з іншими кредитними закладами.
Особливістю міських громадських банків була повна орієнтація на інтереси міста, міської громади в особі міської думи. При заснуванні банку використовувався, як правило, приватний капітал. Разом з тим пожертвувач коштів не був господарем банку. Згідно того ж «Положения» він мав лише дві привілеї, як то: присвоєння банку його імені і отримання титулу почесного директора, що давало право отримання звітів про положення банку. Тобто банк належав не меценату-благодійнику, а міській думі і був повністю підконтрольний останній. Дума вибирала на своєму засіданні правління банку, встановлювала відсоткові ставки по депозитах та кредитах, проводила щорічні перевірки банків та їх фінансових звітів. При цьому «Положение» 1912 року надавало певну самостійність правлінню банку в рамках дозволених операцій, право вибору пріоритетів в їх проведенні.
Звичайно, міська дума отримувала певні клопоти, пов’язані з управлінням банком, однак переваги таких дій були очевидні. Вони виявлялись не тільки в отриманні прибутків від діяльності банку, хоча розмір таких коштів був суттєвим поповненням міської казни. Бурхливий ріст дрібної буржуазії, купецтва, а отже і розвиток промисловості, сільського господарства потребував значних позичок і простого механізму їх надання. При цьому закладались підвалини кредитування середніх верств міського населення. Нерідко міські банки встановлювали верхню межу позички заради того, щоб надати позички якомога ширшому колу позичальників. Важливим фактором для городян міста, які не вели торгової діяльності і не могли скористатися можливістю обліку векселя для отримання грошових коштів було отримання позички під заставу власної нерухомості. Таку можливість надавали міські банки, які отримали дозвіл на комерційне кредитування (облік) і позички під нерухомість. Міське керівництво отримало більшу мобільність і оперативність у фінансуванні окремих міських програм і проектів, отримуючи позики в своєму банку. Крім того, було розроблено механізм відповідальності думи за справи банку. У випадку збитковості операцій, з метою страхування інтересів вкладників, місто покривало збитки банку. Дана норма стимулювала приток депозитів громадян.
(1). Полное собрание законов Российской империи, собрание 1-е (ПСЗ-1), т.22, №16188 (2). Міщенко В.І.,Корогод Г.І. Становлення і розвиток кредитно-фінансової системи на Сумщині (XIX-поч.XX ст.). – Суми: Видавництво «Слобожанщина»,1999 – С.11-13.