Андрій Парамонов. Садиби плачуть. Виставка фотографії

Садиба у російській архитектурі – комплекс житлових, паркових та господарських будівель, які складають єдине архітектурне ціле. Класичний тип панської садиби звичайно включав панський будинок з одним чи кількома флігелями, оранжереями, садами та парком, господарський двір та церкву. У побудові садиб приймали участь відомі зодчі та селяни-архітектори. Багато власників садиб мали великі зібрання творів художнього та декоративно-прикладного мистецтва, тому часто садиба меценатів ставала центром художнього та літературного життя. За радянських часів при садибах створювались музеї, будинки культури, санаторії, лікарні, школи тощо. Деякі з них сьогодні знаходяться під державною охороною як пам’ятники архітектури і садово-паркового мистецтва.

Термін “усадьба”, російською, прийшов з ХVII століття, але найчастіше використовували словоутворення «двор вотчинников» чи «двор помещиков». До 1714 г. розрізняли вотчини – родові або придбані садиби, та “поместья” – садиби, які надавались у користування під час служби. Найчастіше садиби викупали у приватну властність, які ставали вотчинами. “Мызами” називали садиби, які знаходились біля міста. У побуті та при листуванні садиби називали “деревнями”.

Руйнація садибного господарства відбувалась поступово і почалась вона з війни 1812 року. Селянська реформа 1861 р. також сприяла знищенню садиб, а з ними і їхньої культури. Перша світова війна, особливо у 1914 р. теж мала свої ганебні наслідки. Після указу царя Миколи II про ліквідацію німецького землеволодіння і націоналізації земель та садиб (1915 р.), стан більшої частини садиб став погіршуватись. Громадянська війна 1918-1920 рр. вкінець “вбила” надію щодо виживання цього культурного пласта історії.

Одною з найважливих складових культури нашого регіону були старі садиби з їх особистим мистецтвом, архітектурою та життям. Не дивлячись на революційні зміни останього десятиріччя, проблема збереження пам’ятників історії – садиб на Україні залишилась. Це стосується всіх аспектів відновлення садиб: виявлення, дослідження, вивчення, публікацій документів та видавництво літератури. Останім часом ми спостерігаємо жахливий стан садиб у Сумській області останім часом. Садибні парки не доглядаються або повністю знищені і не має жодних перспектив щодо їх збереження. У 2002 р. колектив ентузіастів та однодумців створив у м. Харкові «Харьковский частный музей городской усадьбы», який використовує комплексний підхід до садиб як до багатогранного виявлення культури. Відтворення садиб ми розглядаємо як філософію національного примирення, зібрання старовиних речей, відродження «батьківської оселі». Духовне життя садиб, багатство, яке колись зберігалось там. Книги, картини, гравюри, фарфор, меблі поступово повертаються до нас у музей. Більшість садиб, не відносяться до художніх шедеврів, але мають свою архітектурну особистість. Доволі часто, ці поодинокі об’єкти є наглядними уроками історії та культурної спадщини Слобожанщини, розповідають про особливості місцевої історії архітектурних стилів. Відтворення садиб необхідно розвивати у декількох напрямах: історичному, економічному, архітектурному, ландшафтному та художньому. Багато садиб назавжди втрачені, і лише завдяки фотоархівам та документам нашого музею ми маємо можливість уявити філософію втрачених в історії світів та побачити залишки минулого. Фотовиставка А. Парамонова «Садиби плачуть» ще раз звертає увагу на славні культурні ансамблі Слобожанщини, які сьогодні перебувають у руїнах. Головне завдання виставки – звернути увагу суспільства до тяжкої долі садиб, співпраця щодо реального їх відродження. На фотографіях можна побачити та уявити деколи помпезні палаци, садиби, пов’язані з відомими людьми та подіями нашої історії. Робота музею міської садиби в області краєзнавства виконує складний комплекс функцій, які пов’язані та обумовлені між собою. Вона виховує стійкий інтерес та повагу до наших джерел, любов до рідної землі, її природним особливостям. Ми впевнені, що робота музею з його комплексним охватом дійсності, обережним відношенням до минулого та сьогодення, до людської особистості має велике значення у процесі гуманізації суспільства, повернення до загальнолюдських норм моралі, що набуває особливу роль у процесі навчання та вихованні майбутніх поколінь. Змістовний, історично надійний, документально підтверджений матеріал розміщується видавництвом музею у щоквартальному Харківському історичному альмасі. Цінність зібраних матеріалів підвищуються супроводжуючими їх фотоматеріалами, копіями документів, зразками фолькльору конкретної місцевості, картотеками персоналій авторів. Харківський історичний альманах має додатки у вигляді брошур, книг, альбомів з фотоматеріалами та документами. Представлена у наших виданнях інформація є найдорожчим вкладом, частково культурним спадком і має загальне значення для людства. За два роки існування наш музей видав 22 книги та шість альманахів, прийняв участь у 12 виставках та 7 семінарах, заплановано видавництво 6 книг.

Андрій Парамонов